Чому ми так боїмося своїх емоцій?

У цій статті ви дізнаєтеся:

• навіщо людині потрібні емоції;

• чому ми іноді боїмося злості, смутку чи страху;

• як формується звичка стримувати свої почуття;

• що відбувається, коли емоції залишаються непрожитими;

• як психотерапія допомагає відновити контакт із власними почуттями.

«Я не хочу цього відчувати...»

«Якщо я дозволю собі плакати — вже не зможу зупинитися.»

«Мені краще не злитися, бо тоді я можу наговорити зайвого.»

Подібні фрази я нерідко чую від людей, які приходять на психотерапію.

І щоразу мене вражає одна річ.

Більшість із них страждають не від самих емоцій, скільки від постійної боротьби з ними.

Ми звикли думати, що сильні почуття — це проблема. Що смуток потрібно швидше "пережити", злість — стримати, страх — подолати..

Але емоції не є нашими ворогами.

Вони є природною реакцією та та своєрідним сигналізатором наших потреб.

Проблеми найчастіше виникають не тому, що ми відчуваємо, а тому, що намагаємося контролювати те, що за своєю природою контролю не підлягає.

Навіщо нам взагалі потрібні емоції?

Емоції — це спосіб, у який психіка повідомляє нам про те, що зараз відбувається.

Вони допомагають помічати свої потреби, реагувати на небезпеку, будувати стосунки з іншими людьми, переживати втрати, відчувати близькість і радість.

Жодна емоція сама по собі не є поганою чи неправильною.

Навіть ті почуття, яких ми найбільше боїмося, мають свою функцію.

• Страх сигналізує нам про небезпеку або відсутність достатньої кількості інформації.

• Сум дає можливість прожити втрату.

• Злість сигналізує про порушення наших меж або важливих потреб.

• Радість сигналізує, що наші важливі потреби зараз задоволені. Вона дає можливість переживати близькість, безпеку та задоволення.

Проблема виникає не тоді, коли ми відчуваємо емоції. А тоді, коли перестаємо їм довіряти й починаємо боротися з самою емоцією, замість того щоб зрозуміти, про яку потребу вона нам повідомляє.

Чи існують «погані» емоції?

Емоції самі по собі не є ні хорошими, ні поганими. Вони не створюють проблему, проблеми створює поведінка.

Емоції лише повідомляють нам, що зараз відбувається щось важливе.

Мені подобається порівнювати емоції із сигнальною лампочкою на панелі автомобіля. Коли вона загоряється, це ще не означає, що саме лампочка є несправною. Вона лише повідомляє, що варто звернути увагу на те, що відбувається.

Так само працюють і наші емоції — вони звертають нашу увагу на те, що саме зараз є для нас важливим.

Водночас людські переживання значно складніші, ніж здається. Ми можемо одночасно відчувати кілька різних, навіть суперечливих емоцій. Наприклад, любити людину й одночасно злитися на неї. Радіти змінам і водночас боятися їх. Не завжди ми маємо слова, щоб назвати все, що переживаємо. А іноді ще й не маємо внутрішнього дозволу відчувати певні почуття — тому починаємо ігнорувати ці "сигнальні лампочки". Саме тоді й виникають труднощі.

Водночас важливо розрізняти емоцію і поведінку.

Наприклад, злість — це емоція.

Агресія — це один із можливих способів поведінки.

Людина може відчувати сильну злість і водночас не кричати, не принижувати іншого й не застосовувати насильство.

Так само людина може відчувати страх і все ж зробити важливий крок.

Або переживати смуток і водночас дбати про себе та своїх близьких.

Психотерапія не вчить позбуватися емоцій.

Вона допомагає навчитися їх помічати, розуміти та знаходити способи поводитися з ними так, щоб не руйнувати себе чи стосунки з іншими людьми.

Іноді ми добре помічаємо свої почуття. А іноді — ні. Буває й так, що замість однієї емоції переживаємо зовсім іншу. Наприклад, плачемо тоді, коли насправді злимося, або відчуваємо провину там, де природніше було б відчути злість. Про те, чому так відбувається, я детальніше розповідаю у статті «Чому я плачу, коли насправді злюся?».

Чому ми починаємо боятися своїх почуттів?

Ми не народжуємося зі страхом перед власними емоціями.

Цьому ми поступово навчаємося.

Для дитини будь-яке почуття є природним. Вона плаче, коли боляче. Злиться, коли щось не виходить. Радіє, коли їй добре.

Але дуже рано вона починає отримувати повідомлення від дорослих про те, які емоції є "правильними", а які — ні.

«Не плач..» «Не сердься..» «Нема чого боятися..» «Припини ображатися..» «Не будь таким чутливим..»

Іноді ці слова вимовляються з найкращих намірів — щоб заспокоїти, підтримати чи навчити дитину справлятися зі складними ситуаціями.

Та з часом вони можуть перетворитися на внутрішні правила.

Людина вже не потребує, щоб хтось сказав їй «не плач».

Вона сама перестає дозволяти собі плакати, тому що з часом ці заборони стають частиною її внутрішнього світу. У транзакційному аналізі ми говоримо, що структура Батька поступово інтегрується всередину людини.

Саме так поступово виникає страх не лише перед певними емоціями, а й перед самою можливістю їх переживати Це пов'язано з тим, що ще дитиною ми засвоїли, якими потрібно бути, щоб отримувати любов, прийняття чи залишатися в контакті з важливими людьми.

Що відбувається, коли ми роками стримуємо свої емоції?

Емоції не зникають лише тому, що ми перестаємо звертати на них увагу.

Якщо ми багато років звикаємо стримувати свої почуття, психіка знаходить інші способи впоратися з ними.

Хтось починає жити переважно «головою», пояснюючи собі будь-які переживання логікою. Хтось звикає бути сильним і вже майже не помічає власної втоми чи смутку. Хтось компенсує внутрішню тривогу гіперконтролем, перфекціонізмом або безкінечною гонитвою за досягненнями. А хтось, навпаки, ніби завмирає: знає, що потрібно зробити, але не може змусити себе діяти. Інший перестає розуміти, що взагалі відчуває, і живе з постійним фоновим відчуттям тривоги. Іноді непрожиті емоції проявляються через тілесні симптоми, хронічне напруження або навіть фізичний біль.

Зовні це може виглядати як успіх, спокій, витримка чи навіть емоційна зрілість.

Насправді ж іноді за цим стоїть велика кількість непрожитих почуттів.

Стримані емоції не перестають існувати. Вони лише шукають інший спосіб проявитися.

Це може бути постійне внутрішнє напруження, відчуття тривоги без зрозумілої причини, емоційне виснаження и агедонія, мене взагалі нічого не тішить , раптові спалахи злості або відчуття самотності і пустки.

Іноді людина говорить:

«Я вже давно нічого не відчуваю.»

Хоча насправді вона не перестала відчувати.

Вона навчилася не помічати своїх почуттів, тому що колись саме так було безпечніше, це допомогло вижити.

Саме тому емоційне оніміння часто є не проблемою, а способом психіки захистити людину від переживань, з якими вона колись не могла впоратися.

Якщо вам знайоме відчуття, що ви ніби перестали розуміти, що відчуваєте, можливо, буде корисною стаття «Чому я нічого не відчуваю?», у якій я детальніше розповідаю про психологічні захисти та втрату контакту зі своїми емоціями.

Чому ми боїмося одних емоцій більше, ніж інших?

Іноді страшною стає навіть радість. Якщо в житті неодноразово траплялося, що за хорошими подіями приходили втрати, критика чи біль, психіка починає жити за правилом: «не радій, щоб потім не плакати». Людина ніби не дозволяє собі бути щасливою, бо щастя здається небезпечним і тимчасовим.

Найчастіше ми уникаємо тих почуттів, за які колись отримали осуд, покарання або втратили важливий контакт із близькими людьми.

Для когось такою емоцією стає злість.

У дитинстві вона могла сприйматися як щось небезпечне або неприйнятне.

Тоді людина поступово вчиться не злитися, а стримувати себе, поступатися чи шукати інші способи вираження своїх переживань.

Для когось складно дозволити собі сум.

Адже поруч завжди знаходився хтось, хто говорив:

«Не плач..», «Будь сильним..»

І хоча ці слова часто вимовлялися з любов'ю, дитина могла зробити інший висновок: мої почуття незручні для інших.

Так само буває зі страхом.

Якщо дитину соромили за те, що їй страшно, вона могла навчитися приховувати власну вразливість навіть від самої себе.

За кожною забороною на емоції стоїть історія, яка колись допомогла вижити й досі чекає, щоб її почули.

Також у кожного з нас можуть формуватися "улюблені" емоції — ті, які були дозволені або заохочувалися в батьківській сім'ї. З часом вони можуть виникати автоматично, навіть тоді, коли не відповідають реальній ситуації. Тоді емоція вже не виконує своєї природної функції — не сигналізує про актуальну потребу, а лише відтворює звичний сценарний спосіб реагування. Через це людина знову і знову намагається задовольнити не ту потребу, а відчуття незадоволеності лише посилюється.

Згодом, ми часто вже не пам'ятаємо, коли саме навчилися цього. Але внутрішні правила залишаються з нами і керують нашим життям та відносинами, створюючи проблеми.

Саме ці правила ми й досліджуємо та корегуємо під час психотерапії. Не для того, щоб почати безконтрольно проявляти будь-які емоції, а щоб повернути собі свободу вибору — відчувати їх, розуміти й вирішувати, як із ними поводитися.

Чи можна навчитися не боятися своїх емоцій?

На мою думку, мета психотерапії — не зробити так, щоб людина перестала відчувати страх, злість чи смуток.

І не навчити її завжди бути спокійною або позитивною.

Мета — поступово відновити контакт із власними почуттями.

Навчитися помічати їх трохи раніше і давати їм назву.

Розуміти, про що вони говорять.

Витримувати їх, не руйнуючи себе чи стосунки з іншими людьми.

Коли людина перестає постійно боротися зі своїми емоціями, у неї з'являється більше внутрішньої свободи.

Вона вже не витрачає стільки сил на те, щоб приховувати, заперечувати чи контролювати власні переживання.

І поступово починає використовувати емоції не як ворогів, а як джерело важливої інформації про себе.

Саме тоді стає легше розуміти свої потреби, будувати ближчі стосунки, помічати власні межі й приймати рішення, які більше відповідають тому, що для людини справді важливо.

На завершення

Ми не народжуємося зі страхом перед власними емоціями.

Найчастіше ми навчаємося цього у стосунках із важливими для нас людьми.

І якщо колись ми навчилися не плакати, не злитися, не боятися чи не показувати свої почуття, це не означає, що так має бути завжди.

Контакт із власними емоціями можна поступово відновити.

Не силою волі.

Не змушуючи себе "бути відкритішим".

А в безпечному просторі, де почуття не потрібно приховувати чи виправдовувати. Адже сором за свої емоції народжується у стосунках, і саме у безпечному контакті з іншою людиною він може поступово зцілюватися.

Саме тому психотерапія для багатьох людей стає місцем, де вони вперше дозволяють собі не лише говорити про свої емоції, а й по-справжньому їх проживати.

Якщо вам відгукнулася ця тема...

Можливо, вам також буде цікаво прочитати:

• «Чому я нічого не відчуваю?» — про психологічні захисти та емоційне оніміння.

• «Чому я відчуваю більше, ніж показую?» — про заборони на прояв почуттів і звичку приховувати свої переживання.

• «Чому я плачу, коли насправді злюся?» — про те, чому ми іноді переживаємо не ті емоції, які виникають насправді.

  
  

Якщо ви помічаєте, що вже давно втратили контакт зі своїми почуттями або вам важко зрозуміти, що з вами відбувається, більше інформації про формат роботи та умови консультацій можна знайти на сторінці «Індивідуальна психотерапія онлайн».